«У ті дні я почала вести щоденник», - мешканка села на Херсонщині, розповіла про перший досвід життя під обстрілами

Перші обстріли населених пунктів Херсонщини стали для місцевих мешканців гірким досвідом. Їм належало його здобувати через російську агресію. Люди шукали прихистку, навчались убезпечуватись від обстрілів. Коли ж масштаби загрози стали надто великими, багато хто почав покидати власні домівки, намагаючись виїхати на підконтрольну Україні територію.

Про те, як розпочалися обстріли у Великій Олександрівці на Херсонщині, та як люди намагалися убезпечитись від них, у розмові з кореспондентом сайту 0564.ua  розказала мешканка села Світлана Рись.

Коли в окуповане село припинили завозити продукти, кума поштарки Світлани Рись порадила запасатись продуктами та іншими товарами, які на той момент ще залишались у місцевих магазинах.

 «Продукти харчування розкупили одразу, і в магазинах залишились лише побутові товари. Ми щодня ходили в магазин і обирали товари, - згадує Світлана.  – Брали дітям розмальовки, фарби, альбоми».

Наша співрозмовниця розповіла, як одного разу вони з подругою пішли до магазину купувати корм для курчат. Аби дістатись магазину, жінкам довелося проходити через ворожий блокпост, тож вони домовились про певні правила поведінки під час перетину блокпосту.

Подруга Світлани – Оксана – зазначила, що проходити повз блокпост треба «з гордо піднятими головами, бо ми йдемо по своїй землі. Світлана уточнила, що не варто також опускати очі, а дивитись на окупантів належить з ненавистю.

«Так ми і зробили. Проходячи повз них (окупантів – ред..), намагались вкласти всю свою ненависть у погляд», - говорить Світлана.

Дійшовши до магазину, жінки побачили, що він зачинений, але прямо з - під ролету було видно руку продав чині – так, ховаючись, та роздавала односельцям товари. Тож Світлані з Оксаною просто дали корм для курчат, не взявши за нього грошей.

«Зрадівши можливості отримати корм для курчат, ми прихопили два мішки по 25 кілограмів, - пригадує Світлана. – Однак у нас не було ні велосипеду, ні машини, щоб довести їх додому. Та як каже кума, ми - справжні українські жінки і зможемо все. Тож закинувши ці 25 - кілограмові мішки на плече, вони понесли їх додому.

«А й ти треба було нагору, минаючи блокпост, - продовжує свою розповідь Світлана, -Несемо ми ті мішки, і тут молоде «фашистеня» підходить і говорить: «Здравствуйте, женщины, может вам помочь?», а йому, крізь зуби: «Без вашої допомоги справимось».

Невдовзі мешканкам села на Херсонщині довелося ходити за покупками вже під обстрілами. Якось, сподіваючись відволікти дітей від важкої атмосфери у селі, яка відчувалась повсюдно,  подруги Світлана і Оксана пішли на місцевий ринок по іграшки для дітей Оксани. Покидаючи територію ринку вже з покупкамижінки потрапили під касетний обстріл. Намагаючись убезпечитись, подруги з велосипедами і покупками забігли до підвалу, де і пересиділи обстріл, після чого повернулися по домівках. Та увечері знову був обстріл, тепер «свистіло і літало» вже прямо над будинком Оксани. На щастя, каже жінка, вони в цей час знаходились у підвалі будинку. Тоді обстрілами пошкодило газову трубу, вікна, стіни будинку були побиті уламками снарядів. Того вечора обстріляли і садиби односельців Світлани. Зокрема, обстріляли помешкання водія «Укрпошти» Валентина, від обстрілу постраждав його син, а сусідка, яка саме саджала на городі цибулю, отримала 16 поранень в живіт.

Згодом російські окупанти почали заїжджати масово. Вони розселились у школі і будинку культури. Постачання магазинів товарами припинилося, а люди взагалі намагались не виходити з власних домівок.

«Ми іноді ходили тільки до батьків, щоб дізнатись, як вони себе почувають, і чи є в них їжа», - згадує Світлана.

Перебуваючи більшу частину часу вдома, жінка згадала про щоденник, який їй кілька років тому на День народження подарувала донька. Той щоденник донька виготовила власними руками, ретельно підбираючи для нього малюнки,вірші.

«Донька сказала, що цей щоденник вона готувала із спогадами про мене. Кожен вірш підбирала під мій характер, або спільні спогади. Вона постійно сердилась, що я нічого у подарований нею блокнот не записую. Я ж їй постійно пояснювала, що він для мене особливий, і тому в нього треба записувати особливі речі. Коли стало дуже нестерпно і ми перестали виходити з дому, бо росіян стало дуже багато, я дістала цей щоденник і зробила перший запис:

«Дитино, моя! Коли ти подарувала мені цей щоденник, я була дуже розчулена, я розплакалась, як і завжди в такі хвилюючі моменти. Бо це ж треба, така краса! Зроблені руцями -отими руцями, які я нещодавно обводила ручкою у своєму щоденнику, де я записувала, як ти ростеш і розвиваєшся… Ти спитала чому я не користуюся щоденником, і я відповіла що в особливих зошитах треба писати щось особливе», - розповідає Світлана.

Таким «особливим», на жаль, для жінки стала її «маленька велика війна».

«Я розпочала з запису про людей, з якими познайомилась на «Укрпошті». Я розказала всі історії, як ми жили і виживали. І я вивезла цей щоденник з окупації. Було страшно, оскільки я великими літерами написала 24.02.2022. Чомусь я думала, що на блокпосту, побачивши цю дату, можуть до чогось придертися», - продовжує свою розповідь наша співрозмовниця.

За її словами, на ворожому блокпосту прискіпувались до всього – наприклад,до звичайної фотографії, до слів, до рухів...

Після 26 березня збільшилась кількість обстрілів, через що місцевим мешканцям частіше доводилось ховатись у підвал. Люди постійно переживали, щоб їм не прилетіло в будинок.

«Біля нас, у поліцейському відділку, знаходився командний пункт росіян. І ми думали, що колись наші ЗСУ повинні туди вистрілити, у те їхнє осине гніздо», - пояснює Світлана, додаючи, що невдовзі її родина вирішила виїжджати з окупованого села.

Як родина Світлани виїхала на безпечну територію, читайте згодом на нашому сайті.

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації грантового проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.